Тесей та Мінотавр

Коли Тесей прийшов до Афін, вся Аттика була занурена в глибоку печаль. Уже втретє прибували посли з Криту від могутнього царя Міноса за даниною. Важке і ганебна була ця данина. Афіняни повинні були кожні дев'ять років посилати на Кріт сім юнаків і сім дівчат. Там їх замикали у величезному палаці Лабіринті, і їх пожирала жахлива потвора Мінотавр, з ​​тулубом людини і головою бика. Мінос наклав цю данину на афінян за те, що вони вбили його сина Андрогея.


Тепер втретє доводилось афінянам посилати на Кріт жахливу данину. Вони вже спорядили корабель з чорними вітрилами в знак жалоби по юних жертвах Мінотавра. Бачачи загальний смуток, юний герой Тесей вирішив вирушити з афінськими юнаками і дівчатами на Крит, звільнити їх і припинити сплату цієї жахливої ​​данини. Припинити сплату можна було, тільки вбивши Мінотавра.

Тому і вирішив Тесей стати до бою з Мінотавром і або вбити його, або загинути. Старий Ей не хотів і чути про від'їзд свого єдиного сина, але Тесей наполіг на своєму.

Він приніс жертву Аполлону-Дельфінію - покровителю морських подорожей, а з Дельф перед самим від'їздом було дано йому оракул, щоб покровителькою в цьому подвигу він обрав собі богиню кохання Афродіту. Закликавши на допомогу Афродіту і принісши їй жертву, Тесей відправився на Крит.
Корабель щасливо прибув до острова Кріту. Афінських юнаків та дівчат відвели до Міноса. Могутній цар Криту відразу звернув увагу на прекрасного юнака-героя.

Помітила його й дочка царя, Аріадна, а покровителька Тесея, Афродіта, викликала в серці Аріадни глибоку любов до юного сина Егея. Дочка Міноса вирішила допомогти Тесеєві; вона не могла й подумати про те, що юний герой загине в Лабіринті, роздертий Мінотавром.
Аріадна дала Тесею таємно від батька гострий меч і клубок ниток.

Коли відвели Тесея і всіх приречених на розтерзання в Лабіринт, Тесей прив'язав біля входу в Лабіринт кінець нитки клубка і пішов по заплутаних нескінченними переходами Лабіринту, з якого неможливо було знайти вихід; поступово розмотував він клубок, щоб знайти по нитці шлях.

Все далі йшов Тесей і, нарешті, прийшов в те місце, де знаходився Мінотавр.

З грізним ревом, нахиливши голову з величезними гострими рогами, кинувся Мінотавр на юного героя, і почався страшний бій. Мінотавр, сповнений люті, кілька разів кидався на Тесея, але він відбивав його своїм мечем.


Нарешті, Тесей схопив Мінотавра за ріг і встромив йому в груди свій гострий меч. Убивши Мінотавра, Тесей по нитці клубка вийшов з Лабіринту і вивів всіх афінських юнаків та дівчат.

Біля виходу їх зустріла Аріадна; вона радо вітала Тесея. Раділи юнаки і дівчата, врятовані Тесеем. Прикрашені вінками з троянд, славлячи героя і його покровительку Афродіту, водили вони веселий хоровод.

Тепер потрібно було подбати і про порятунок від гніву Міноса. Тесей швидко спорядив свій корабель і, прорубавши дно в усіх витягнених на берег кораблях крітян, швидко відправився в зворотний шлях в Афіни. Аріадна Тесеем, якого вона полюбила. На зворотному шляху Тесей вийшов на берег Наксоса. Коли Тесей і його супутники відпочивали після подорожі, Тесея уві сні з'явився бог вина Діоніс і повідав йому, що він повинен покинути Аріадну на пустинному березі Наксоса, так як боги призначили її в дружини йому, богу Діонісу.

Тесей прокинувся і, повний смутку, швидко зібрався в дорогу. Він не смів не послухатися волі богів. Богинею стала Аріадна, дружиною великого Діоніса. Гучно вітали супутники Діоніса Аріадну і славили співом дружину великого бога.
А корабель Тесея швидко нісся на своїх чорних парусах по блакитному морю. Ось уже здався далеко берег Аттики. Забув Тесей, засмучений втратою Аріадни, дану Егеєві обіцянку - замінити чорні паруси білими, якщо він, перемігши Мінотавра, щасливо повернеться до Афін.

Ей чекав свого сина. Втупивши очі в морську далечінь, він стояв на високій скелі біля берега моря. Ось далеко здалася чорна точка, вона росте, наближаючись до берега.

Це корабель його сина. Все ближче він. Ей дивиться, напружуючи зір, - які на ньому вітрила.
Ні, не блищать білі вітрила на сонці, вітрила - чорні. Значить - загинув Тесей. У розпачі Егей кинувся з високої скелі в море і загинув у морських хвилях; лише його мертве тіло викинули хвилі на берег. З тих пір і зветься море, в якому загинув Егей, Егейським.

А Тесей причалив до берегів Аттики і приносив уже богам подячні жертви, як раптом, на свій жах, дізнався, що став мимовільною причиною смерті батька. З великою пошаною поховав тіло батька убитий горем Тесей, а після похорону прийняв владу над Афінами.

Сізіф

Жив в ті часи в Греції один хитрий і виверткий герой на ім'я Сізіф, син бога Еола, повелителя всіх вітрів. Ніхто з смертних не міг зрівнятися з ним в хитрості та підступності. Так що там смертні - могутні боги і ті потрапляли в халепу, коли мали справу з Сізіф. Він не злякався навіть самого Зевса, всесильного громовержця. Зевс любив викрадати красивих дівчат і часто займався цим. І ось одного разу він викрав прекрасну Енгін, одну з 12 дочок

річкового бога АСОН. Сізіф побачив, як громовержець ніс дівчину, і повідомив про це її батькові. Він навіть вказав місце, де Зевс заховав її. В обмін за це Сізіф зажадав, щоб Асон дав воду зі своєї річки для нового міста Ефіру, який він в той час заснував. Потім це місто стало називатися Коринфом, а Сізіф став царем Коринфа.

Розсерджений Асон кинувся навздогін за викрадачем. Він затопив водами все місця, де бував Зевс, річкові потоки залили все печери і гроти, поля і луки. Гинули тварини, люди рятувалися від повені лише на високих вершинах гір. Асон, звичайно, нічим не міг пошкодити Зевсу. Навпаки, він тільки розлютив його. Розгніваний Зевс метнув свої блискучі блискавки, і Асон здався, він повернув річкові води в їх русла і знову став слухняним і поступливим. Але і Сізіфові дісталося від Зевса, адже громовержець знав, хто налаштував проти нього АСОН.
Покликав Зевс богиню смерті Танатос і велів їй йти до Сізіфові і забрати його в царство мертвих. Спустилася Танатос на землю і прийшла в Коринф до палацу Сізіфа. Вона застала його за трапезою і запропонувала йти за нею.
- Добре, добре, - одразу ж погодився хитрий Сізіф. - Дозволь мені тільки піти віддати останні розпорядження своїй дружині і детям.Сізіф Погодилася Танатос почекати Сізіфа, і поки вона залишалася в кімнаті, Сізіф зібрав усіх міських ковалів і велів їм встати за дверима.
- Тепер підемо, я все зробив, - сумно сказав Сізіф, входячи в кімнату.
Але тільки вони вийшли за двері, як ковалі схопили Танатос і закували її в міцні кайдани.
Пройшов рік, другий, третій вже під кінець. Занепокоївся Аїд. Перестали вмирати люди, не приходять більше їх душі в царство мертвих. Примчав він у своїй крилатою колісниці до Зевсу і почав вимагати у нього навести порядок на землі, щоб все йшло як годиться. Щоб люди не тільки народжувалися, а й вмирали.
Зевс послав до Сізіфові бога війни, жорстокого Ареса. Арес звільнив Танатос з кайданів, і першою її жертвою став, звичайно, Сізіф. Вона вивергнула його душу і повела в царство мертвих. Але і там спритний Сізіф зумів обдурити богів і єдиний з усіх смертних повернувся на землю.
Ще тоді, у своїй першій життя, коли Сізіф зрозумів, що йому все-таки доведеться відправитися до Аїду, він попередив свою дружину, щоб вона не влаштовувала йому поховання і не приносила жертви підземним богам. Дружина послухалася свого чоловіка і нічого цього не зробила. Чекали-чекали Аїд з Персефоной, коли ж їм принесуть жертви по Сізіфові, і не дочекалися. Тоді прийшов Сізіф до Персефоне і каже їй:
- Про великодушна і всемогутня богиня, умов Аїда відпустити мене на землю. Моя дружина порушила священний обітницю і не принесла жертви вам, безсмертним і всемогутнім богам. Я повинен строго покарати її. Як тільки я це зроблю, відразу ж повернуся сюди. Зізнатися, мені і йти звідси не хочеться, так мені тут сподобалося.
Повірила хитрому Сізіфові довірлива Персефона і відпустила його на землю. Повернувся він до свого палацу і став собі спокійно жити вдома. Минув час, боги чекають, а Сізіф не повертається. Послав Зевс швидконогого Гермеса подивитися, що ж робить коринфский цар будинку і чому він не повертається в підземне царство. Прилітає Гермес до Сізіфові, а той сидить в своєму розкішному палаці і весело бенкетує, та ще й хвалиться всім, що він єдиний із смертних зумів повернутися з похмурого царства мертвих. Гермес зрозумів, що свавільний і хвалькуватий цар і не збирається повертатися до Аїду. Так і доповів він свого батька Зевсу. Розгнівався Зевс, знову відправив він до Сізіфові богиню Танатос, і вона повела його з собою, на цей раз назавжди.
Боги не пробачили Сізіфові його свавілля. Суворо покарали вони його після смерті. Безперервно вкочує Сізіф величезний камінь на високу круту гору. Напружуючи всі сили, котить він його вгору і, здається, ось-ось уже досягне вершини, але кожен раз камінь зривається і падає вниз. І знову доводиться Сізіфові починати все спочатку. Люди дізналися про це, і з тих пір будь-яку безглузду і нескінченну роботу називають «сізіфова праця».

Тантал

Жив в ті часи у Фрігії цар Тантал, син Зевса і земної жінки Плуто. Боги любили Тантала і нагородили його всім, що тільки може побажати людина: і силою, і багатством, і здоров'ям. За його родючих земель текла златоносная річка Пактола, і Тантал міг пригорщами черпати золото, коли тільки хотів. Круглий рік зріли в його садах соковиті солодкі фрукти, численні стада паслися на зелених луках.

Але мало цього, самі боги запрошували його до себе, і він бенкетував з ними на високому Олімпі. Їв і пив з ними за одним столом. Так би і жив Тантал в щастя і достатку все своє життя, якби не охопила його гординя. Почав він хвалитися перед людьми і розповідати всім, як боги люблять його. Пригощав своїх приятелів божественної їжею - нектаром і амброзією, викраденої на Олімпі, розголошував їм всі таємниці богів, які він підслуховував під час бенкетів. Зевс знав про це, але мовчав до пори до часу, все сподівався, що одумається Тантал і стане скромніше.
Одного разу Зевс запитав Тантала, коли той знову був в гостях у богів:
- Що ти хочеш, син мій, щоб я зробив для тебе? Моя любов до тебе безмежна, і я готовий виконати будь-яке твоє желаніе.Тантал стримати б свавільному танталу та подякувати могутнього батька за любов безмірну. Але гордий Тантал відповів гордовито:
- Я не потребую твоїх милості, і без того я багатий і щасливий. І жереб, який випав на мою долю, прекрасніше жереба безсмертних богів.
Насупився могутній Зевс, не сподобався йому відповідь сина. Але стримався він і нічого йому не сказав. Але далі - більше. Тантал зовсім перестав зважати на богами, обманював їх і навіть ображав. Одного разу трапилася і зовсім неприємна історія. Була у Зевса улюблена золота собака, та сама, яка охороняла маленького Зевса і його годувальницю, козу Амалфєї, на острові Крит. Вона так і жила на Криті і тепер охороняла там храм Зевса.
Спокусився золотий собакою цар Ефеса Пандерей і відвіз її з Криту. Довго думав він, куди ж її заховати, і нарешті вирішив привезти до царя Сипила. Взяв Тантал золоту собаку і приховав її від богів. Зевс, звичайно, дізнався про це і послав до Тантала швидконогого Гермеса. В одну мить злетів Гермес з високого Олімпу і постав перед норовливим Танталом.
- Великий громовержець незадоволений тобою, - сказав він царю, - і вимагає, щоб ти віддав йому золоту собаку, яку ти ховаєш. Чи не думаєш ти, що боги сліпі і не бачать, що діється на землі? Бійся накликати на себе гнів всесильного громовержця. Поверни йому собаку.
Але Тантал не дослухався Гермеса і зарозуміло відповів йому:
- Даремно ти погроЖуєш мені гнівом Зевса. Чи не бачив я золотий собаки, немає її у мене. Клянусь тобі своїм життям і життям всіх мо


їх близьких, я говорю правду.
Жахнувся Зевс такому блюзнірства, але і на цей раз пробачив свого зухвалого сина: він все ще сподівався, що Тантал виправиться. Але, як видно, не доводить до добра сліпа батьківська любов. Один раз все зійшло з рук зухвалого Тантала, інший ... Ось він і вирішив, що йому все дозволено. Захотілося царю випробувати богів і перевірити, чи такі вже вони всі знають і бачать.
І ось одного разу запросив Тантал безсмертних богів до себе в гості і влаштував для них чудовий бенкет. А перед цим він убив свого сина Пелопса, приготував з його тіла частування і подав його гостям на золотій тарелі. Боги зрозуміли, чим їх пригощає Тантал, і ніхто з них навіть не доторкнувся до цього жахливого страви. Одна тільки Деметра, яка ще горювала про свою Персефоне і нічого не помічала навколо, з'їла плече юного Пелопса.
Боги зібрали всі м'ясо і кістки Пелопса, склали в котел і поставили на жаркий вогонь. Бог Гефест оживив юнака, і він знову став таким же, як раніше. Тільки одного плеча у нього не вистачало, того, яке з'їла Деметра. Гефест виготовив нове плече зі слонової кістки, і з тих пір все нащадки Пелопса мають одну і ту ж мітку: у всіх у них на правому плечі є яскраво-біла пляма.
Як не любив Зевс свого сина, останнім його злочин переповнило чашу терпіння великого громовержця. Скинув він його в царство мертвих, і там до сих пір несе Тантал жахливу кару за свої злодіяння. Він вічно хоче пити - і не може напитися, хоче їсти - і не може цього зробити. Варто Тантал в прозорій прохолодній воді. Вона досягає йому до самого підборіддя, але варто йому нахилитися, як вода одразу ж зникає. Звисають над Танталом гілки, повні запашних ароматних плодів, але як тільки він простягає руку за ними, порив вітру відхиляє гілки, і він ніколи не може дістати жодного плоду. Не тільки голод і спрага терзають норовливого Тантала, а й вічний страх, тому що там, де він стоїть, нависає над його головою величезна скеля. Здається, що вона ледь тримається і ось-ось впаде. Дізналися люди, які муки відчуває Тантал в царстві Аїда, але ніхто не співчуває йому, тільки тепер всім гордим і норовливим людям кажуть, що якщо вони не виправляться, то теж будуть відчувати в потойбічному світі «танталові муки».

Гермес

Ніхто не може так добре виконувати доручення Зевса, як це робить Гермес. Скрізь пройде прудконогий бог, ніяких перешкод для нього не існує: він і на край світу в одну мить злітає, і під землю в похмуре царство Аїда спуститься, щоб проводити туди душі померлих. Стрімкий, як промінь світла, носиться прудконогий Гермес з високого Олімпу на землю і назад на Олімп, передаючи богам і смертним волю громовержця. Самою долею призначено йому було стати вісником богів. Уже з народження все віщувало, що велике майбутнє чекає цього тямущого дитини.
У гірській печері в Аркадії народився син Зевса і Майї прудконогий Гермес. Він ще

лежав у колисці, коли, глянувши на його лукаву гримасу, досвідчений Аполлон передрік йому долю:
- Про мій голубчику, хитрун і ошуканець, відчуваю, як часто будеш ти темної ночі в будинку пробиратися, щоб без шуму робити там свою злодійську роботу.
ГермесАполлон, звичайно, перебільшував, але, правду кажучи, зовсім небагато. Скільки було богів на Олімпі і скільки героїв, могутніх і сильних, жило в той час на землі, і ніхто з них не міг перевершити Гермеса в спритності і хитрості. Недовго залишався новонароджений Бог у своїй священній колиски. Потихеньку від матері виплутався він з пелюшок, зістрибнув на землю і ступив за поріг. Ясне сонце освітило його міцну фігурку, він радісно засміявся і тут побачив велику черепаху. Вона повільно пересувалася на своїх м'яких лапах, пощипуючи соковиту травичку. Підхопив Гермес черепаху на руки і повернувся в печеру. Там він, не довго думаючи, розпатрав її, потім нарізав на галявині рівних очеретяних стебел і зробив з черепашачого панцира свою першу солодкозвучну ліру. Він і струни здогадався приладнати, які зробив з овечих кишок, а коли все було готове, доторкнувся до них, і ніжні звуки заповнили високі склепіння печери.
Взявся Гермес підспівувати цим звукам, і так добре все у нього вийшло. Він ще продовжував співати, а в голові його вже крутилася інша задумка. Захотілося йому свіжого м'яса спробувати, а заодно і над Аполлоном пожартувати. Сховав маленький співак свою ліру в колиску і помчав до піерійскім горах. Стояла вже темна ніч, тільки яскраві зірочки виблискували на високому небосхилі. Але Гермесу і темна ніч не перешкода. Швидко досяг він Піерію, де на зелених некошених пасовищах паслися стада Аполлона. Відділив він від стада півсотні мукали корів, прив'язав до їх копит волоті з гілок мирта і тамариску і погнав по піщаному грунті, заплутуючи сліди.
По дорозі Гермес зустрів старого, який, зігнувшись, копався в своєму винограднику.

- Дивись, старий, нікому не розповідай, що бачив мене, хто б у тебе про це не питав. А за це я даю тобі ось цих двох корів.
Поклявся старий, що буде ньому як риба і нікому ні про що не скаже, хто б його не розпитував. Гермес пішов далі зі своїм стадом, але через деякий час вирішив перевірити, чи стримає старий своє слово. Сховав він корів в лісі, а сам, змінивши свій вигляд, повернувся назад.
- Скажи, старий, чи не бачив ти тут корів, яких гнав хлопчик? Якщо ти скажеш, куди він їх погнав, я тобі дам бика і корову.
Вже дуже захотілося старому отримати ще й цей щедрий подарунок, тому він не змусив довго себе просити і показав, куди попрямував маленький погонич. Розсердився Гермес на старого і перетворив його в скелю, щоб тепер він уже мовчав вічно, а сам поспішив далі. Йшов він через зарослі лісом гори, через квітучі луки, повз похмурих ущелин.
Уже наступало ясне ранок, коли пригнав Гермес викрадене стадо в Аркадію. Але не до своєї печери привів він корів, а до іншої, що була неподалік. Він уже знав усі хитрі повадки і, щоб заплутати сліди, повернув корів задом наперед, так їх і ввів в печеру. Адже тепер всі, хто побачить сліди, подумають, що корови вийшли звідти. Двох корів він залишив і приніс їх в жертву олімпійським богам.
Стомившись від своєї важкій роботи, попрямував Гермес до рідної печері. Потихеньку, щоб не побачила матір, забрався він в свою колиску і прикинувся сплячим. Навіть пелюшки обмотав навколо себе, як ніби так і лежав весь час на місці. Але мати вже бачила порожню колиску і здогадалася, де гуляє її недолугий син:
- Навіщо ти викрав корів у Аполлона, погане затіяв ти справу, - сказала вона йому з докором. - Невже ти не боїшся його далеко разючих стріл? Ти ще не знаєш, як він страшний у своєму гніві.
- Не боюсь я Аполлона, - відповідав їй маленький Гермес, - нехай собі гнівається. А якщо він посміє образити мене, я в помсту розграбую все його святилища в Дельфах. Всі його золото вкраду, срібло і одяг.
Не встиг він ще й останнє слово промовити, як на порозі грота з'явився розгніваний Аполлон. Побачив Гермес грізного бога і закрив очі, наче давно вже міцно спить. Тихо і скромно лежав Гермес в своїй колисці, і кому ж в голову прийде, що цей безневинне немовля міг вже накоїти стільки справ. Але його невинний вигляд не обдурив мудрого Аполлона. Підійшов він до колиски немовляти і сказав йому грізно:
- Слухай мене уважно, малюк. Якщо ти не повернеш мені моїх корів, я скину тебе в глибокий Тартар. Тоді навіть батько не врятує тебе.
Гермес відкрив свої лукаві очі і з подивом дивився на грізного бога:
- Я знаю, Аполлон, що ти дуже мудрий. Але як же ти міг подумати, що я зміг відвести твоїх корів, адже я ще такий маленький. У мене і турботи зараз інші - поспати та материнського молока попити.
Засміявся досвідчений Аполлон, зрозумів він, який хитрун на світлі з'явився. Ось тоді-то він і сказав йому:
- Рости, маленький брехун, і боги віддадуть тобі почесть.
Витягнув Аполлон малолітнього шахрая з його колиски і, як він був у пелюшках, змусив йти разом з ним на Олімп, щоб там розсудив їх Зевс і змусив свого новонародженого сина повернути все, що він вже встиг викрасти. Показав Гермес, куди він сховав корів Аполлона, а щоб той не тримав на нього більше зла, хитрун Гермес, поки Аполлон виводив корів з печери і перераховував їх, грав йому красиві мелодії на лірі. І Аполлон, вражений віртуозністю Гермеса, пробачив його і навіть подарував йому своїх корів за його ліру.
Коли Гермес підріс, великий Зевс забрав його до себе на Олімп. З тих пір він невтомно носився по всьому світу, виконуючи доручення батька. Забігав він по шляху до своєї матері перепочити трохи і одного разу поскаржився їй:
- О, який я нещасний, немає нікого найнещасніші мене.
- Що таке? - Стривожилася Майя. - Що трапилося з тобою, син мій?
- Вони мене зовсім замучили роботою. Я розривався на частини від безлічі справ. Ніхто мене не шкодує.
- Чи не гніви великих богів, синку. Вони люблять тебе, тому і прощають все твої витівки. Ну, поміркуй сам, мало того що ти викрав корів Аполлона, коли був маленький, так ти ще недавно вкрав у нього лук і стріли. А хто у самого Зевса його скіпетр вкрав?
Гермес засміявся і опустив свою бідових голову. Він згадав цей кумедний випадок, коли він дійсно жартома вкрав у батька знак його влади - золотий скіпетр - і сховав його. Скільки тоді було переполоху на Олімпі, скільки хвилювань, поки боги не здогадалися, хто винуватець цієї нечуваної крадіжки. Довелося йому зізнаватися і показувати, де він сховав викрадений скіпетр. Батько розсердився на нього трохи, а потім простив. Все-таки він його дуже любить.
- Але ж я займаюся крадіжками тільки жартома, мені нічого не потрібно, - сказав Гермес своєї стурбованої матері, - адже ще більше я роблю добрих справ. Хто придумав абетку і навчив людей читати? А хто винайшов числа і міру всіх речей? Скажеш, не я?

Що залишалося говорити Майї? Звичайно, це все придумав і винайшов її син. Він дуже талановитий і кмітливий. І мати дуже пишається своїм сином. З якими тільки проханнями до нього не звертається! Торговці вважають його своїм богом, а мандрівники - своїм. Не залишає він людей і після їх смерті, проводжає їх душі до Аїду. Нікого він не ображає і встигає всюди. Навіть коли народні збори треба проводити, і то посилають за ним. Він і збере всіх швидко, і говорити навчить.
- Добре, добре, - здалася любляча мати. - Ти у мене чудовий син. Тільки, прошу тебе, не випробовуй більше терпіння великих богів. Тут знову мені скаржилися, що у Посейдона тризуб зник, а у Ареса - його меч. Поверни їм все, будь ласка!
- Гаразд, поверну, ти не хвилюйся. Ну, мені пора. Треба ще в Аргос злітати, відвідати Данаю, передати їй привіт від Зевса, а на зворотному шляху він просив забігти в Беотию до Антиопе.
І прудконогий Гермес помчав далі на своїх крилатих сандалях.

Афродіта

До сих пір ніхто точно не знає, звідки з'явилася на світло прекрасна Афродіта. Одні вважають її дочкою Зевса і Діони, а інші запевняють, що красуня Афродіта народилася з морської піни. Начебто, коли краплі крові пораненого Урана впали на землю, одна з них потрапила в море і утворила піну, з якої і виникла прекрасна богиня. Так і в імені її чується: Аф-ро-ді-та - пенорожденная. Але як би там не було, дуже добре, що є на світі Афродіта - прекрасна, золотоволоса богиня

любові і краси. Афродіта дарує щастя всім, хто їй вірно служить.
Так дала вона щастя художнику Пигмалиону, який жив колись на чудовому острові Кіпр. Це був дуже хороший художник, але була в ньому одна дивина. Він просто терпіти не міг жінок, цілими днями займався улюбленою роботою і жив самотньо серед своїх чудових скульптур.
Одного разу він зробив з блискучою слонової кістки статую дівчини незвичайної краси. Як жива, стояла вона перед своїм творцем. Здавалося, що вона дихає - так ніжна і прозора була її біла шкіра. Здавалося, що ось-ось затеплиться життя в її прекрасних очах і вона заговорить, засміється. Годинами стояв художник перед своїм чудовим витвором, і справа кінчилася тим, що він палко полюбив створену ним самим статую, як ніби вона була живою істотою. Весь жар свого серця віддав він своєю коханою. Навіть про роботу забув закоханий Пігмаліон. Він дарував млявої статуї чудові прикраси з золота і срібла, одягав її в розкішний одяг. Приносив своїй коханій квіти і прикрашав її голову вінками. Часто Пігмаліон торкався губами до її прохолодному білому плечу і шепотів:
- О, якби ти була жива, моя прекрасна, як я був би щасливий!
Але статуя залишалася холодної і байдужою до його визнанням. Пігмаліон страждав, але нічого не міг з собою вдіяти. Він перестав виходити з дому і проводив весь час у своїй майстерні. І нарешті він вирішив звернутися до богів. Тільки вони в силах допомогти йому.
Скоро настали свята на честь богині Афродіти. Пігмаліон заколов вгодованого теляти з позолоченими рогами і, коли запашний духмяний дим заструілся в повітрі, підняв до неба руки:
- О, всесильні боги і ти, златоречівая Афродіта! Якщо ви почуєте мої молитви, дайте мені за дружину дівчину, таку ж прекрасну, як моя улюблена статуя!
Не встиг він вимовити слова молитви, як яскраво спалахнув вогонь на його жертовнику. Це означає, що боги почули його прохання. Але чи виконають вони її?
Повернувся художник додому і, як завжди, пішов до майстерні. Але що ж він бачить! Пігмаліон боявся повірити своїм очам. Сталося диво! Його статуя ожила. Вона дихала, її очі ніжно дивилися на художника, а губи ласкаво всміхалися до нього.
Ось так всесильна богиня нагородила художника Пігмаліона за його вірність.

Артеміда

Найбільше на світі любить Аполлон свою милу матір і сестру, вічно юну богиню Артеміду. Не раз розлючений Аполлон кидався на могутніх супротивників, захищаючи честь своєї прекрасної сестри, варто було кому-небудь навіть ім'я її ненароком згадати в нескромно мови. Так одного разу сталося з гордими і зарозумілими синами алое, Отом і Ефіальтом. Вони ще в ранньому віці славилися своїм величезним ростом і незвичайною силою. Та й хоробрості їм було не позичати. Силою вони і насправді мали неймовірною. Ось тільки пишалися і заносилися вони надміру. Нікого не боялися безстрашні брати, не було у них поваги ні до кого на світі. Зуміли вони одного разу навіть кровожерного бога війни Ареса захопити і цілих 30 місяців тримали його в мідній темниці, поки Зевс не послав за ним швидконогого Гермеса. Гермес не став вступати в поєдинок з безстрашними братами. Знав він, що все одно йому з ними не впоратися. Він просто викрав у них Ареса і приволік його, знесиленого, на Олімп.

Чим більше дорослішали і мужніли Від і Ефіальт, тим сильніше ставали. А від цього і гордість їх зростала непомірно. Стали вони вихвалятися перед богами-олімпійцями і навіть загрожувати їм:
- Ось стривайте, дайте нам ще змужніти, поставимо ми одна на іншу все гори: і Пеліон, і Оссу, і Олімп, - говорили вони хвалькувато, - тоді піднімемося по ним, як по сходинках, і викрадемо у вас, олімпійці, Геру і Артеміду.
Почув Аполлон ці зухвалі промови, і не міг він стерпіти таких загроз. Швидше вітру помчав грізний бог в Фессалію, де жили Від і Ефіальт. Натягнув він свій далеко разючий цибулю, і впали, пронизані його стрілами, горді брати. Так і не виконали вони своїх великих задумів.
У богині Артеміди теж є свої турботи на землі. І чималі. Дбає вона про те, щоб все добре росло в поле і в лісі, цвіло і давало багатий урожай. І про те теж, щоб все добре жили в своїх сім'ях, були щасливі і не хворіли. Люди славили Артеміду і дякували їй за турботу. Але найбільше любить прекрасна богиня полювання. Тому і називали її богинею-хижаком. З цибулею і сагайдаком за плечима, зі списом у руках, вічно юна весела і прекрасна богиня носилася по тінистих лісах і по залитим сонцем галявинах. Чи не врятуватися від її хто знає промаху стріл ні прудконогих оленя, ні боязкою лані, ні розлюченого кабана. Веселою юрбою поспішають слідом за Артемідою її вічні супутниці - лісові німфи. Ось лунає в лісі дзвінкий сміх, лютий гавкіт собак, гучні крики - це, значить, знову вийшла на полювання невтомна богиня Артеміда. Коли ж набридає їй це заняття, вона поспішає разом зі своїми подругами-німфами в Дельфи до улюбленого брата Аполлону. Виходить він назустріч своїй ніжно улюбленої сестри, і під звуки його золотої кіфари вони водять веселі хороводи.
А ще любить відпочивати прекрасна богиня Артеміда в прохолодних, тінистих гротах, там де ніхто не може порушити її спокій. А після відпочинку знову в працях, адже її турботами зростають трави і дерева, цвітуть квіти, а люди одружуються, який вона благословляє. Якщо ж хто роздратує або засмутить її, на тих вона насилає страшні хвороби.

Аполлон

Ось знову мчить на Олімп променистий Аполлон. Але недовго затримується він тут. У нього дуже багато турбот на землі. Так багато, що і уявити собі неможливо, як він все встигає. Так само як і неможливо розгадати, хто ж він, цей непередбачуваний бог. Одні називають його богом-згубником, стріловержця - і це насправді так. Подібно блискучою блискавки носиться він над землею, насилаючи на грішних людей страшні хвороби. Нікого не щадять крилаті стріли, які зриваються з його срібного лука. Інші вірять в його цілющу силу і волають до нього, щоб він вилікував їх. Називають його богом-цілителем. І це теж правильно. Він зцілює і лікує. Цей незвичайний дар він навіть передав потім своєму синові Асклепію.

Як тільки не називають Аполлона і хто тільки не звертається до нього з благанням про допомогу! Він може погубити, але може і допомогти, і передбачити майбутнє.

А ще його називають богом світла і сонця. Як тільки настає весна, бере Аполлон в руки золоту ліру і спускається на лісисті схили Гелікона. А тут вже чекають його дев'ять сестер, дев'ять юних прекрасних муз: і легка, вічно танцююча Терпсихора, і серйозна муза історії Кліо, і прекрасноголосая Каллиопа, і муза поезії Евтерпа, і трагічна Мельпомена, і весела, глузлива Талія, муза комедії. Радісно зустрічають вони свого светоносного улюбленця Аполлона і на високому Парнасі, там, де струмують прозорі води Кастальского джерела, водять разом з ним веселі хороводи.

Пастухи можуть спокійно пасти свої стада, мореплавці - вирушати в подорожі, і всі мандрівники, яких пізня ніч застала в далекій дорозі, можуть не турбуватися. Їх береже Аполлон, покровитель стад і пастухів, подорожніх і мореплавців.
Так хто ж все-таки він, великодушний і жорстокий, веселий і грізний Аполлон? Звідки він з'явився на Олімпі? І чи є хтось, кого він любить більше всього на світі?
Багатьом богам довелося витримати великі випробування, перш ніж вони опинилися на Олімпі. Не минув цієї долі і променистий Аполлон.

Могутній Зевс полюбив прекрасну богиню Літо. Дізналася про це кохання ревнива Гера і страшно розсердилась. Ще більший гнів викликало у неї звістка про те, що прекрасна Літо чекає дитину від Зевса і, може бути, навіть не одного.
- Ну що ж, - вирішила ображена Гера, - нехай хоч греблю гати дітей народжує ненависна Літо, якщо тільки зможе.

І вона придумала для юної богині страшне покарання. Відтепер Літо не могла довго залишатися на одному місці і не могла надовго ступити ногою на тверду землю. А для того, щоб Літо не послухалася її веління, жорстока Гера наслала на неї страшного дракона Пифона.

Нещасна богиня намагалася сховатися від злобного переслідувача, але він всюди наздоганяв її і гнав все далі і далі, на край світу. Скоро вже повинна була народити Літо, але у неї не було навіть пристановища. Всі боялися гніву всевидячої Гери, і ніхто не хотів прийняти богиню і дати їй притулок.

Нарешті сховалася вона на Делосі. Це був невеликий плавучий острівець, який без будь-якої опори носився в безмежному морі. Але ось сталося несподіване. Тільки богиня Літо ступила на його берег, як з бурхливої ​​морської безодні виросли два величезних стовпа і зупинили цей безлюдний острів. Озирнулася Літо, і стало їй страшно. Сумно і похмуро було тут. Тільки голі скелі здіймали над морем свої гострі піки. Але хіба був інший вибір у знедоленої мандрівниці? Вона насилу добралася до найближчого дерева, і тут під високою широколистою пальмою у неї народився син надзвичайної вроди. Це і був Аполлон.

Народився Аполлон, і відразу все навколо ожило і засвітилося. Розцвіли прекрасні квіти, засяяло море, гори і долини покрилися смарагдовою зеленню. А слідом за Аполлоном з'явилася на світ його сестра, прекрасна Артеміда. Там, на Делосі, і росли вони, харчуючись медом гірських бджіл і нектаром квітучих рослин.
Швидко зростав Аполлон і скоро перетворився на прекрасного могутнього бога, рівного якому не знайти було на всьому світі. Ще зовсім маленьким Аполлон вирішив, що коли він виросте, то обов'язково помститься жахливого дракона за все зло, що той завдав його улюбленої матері. І ось цей час настав. Взяв одного разу Аполлон свій срібний лук, піднявся високо в небо і полетів в Дельфи. Туди, де жив страшний Пітон і де він продовжував розбійничати, спустошуючи околиці. Швидше за блискавку мчав променистий Аполлон в сяючому небі, золоті стріли дзвеніли в його сагайдаці від стрімкого польоту.

Дуже скоро досяг Аполлон похмурої ущелини. Темно і сиро було кругом. Високі позбавлені життя скелі йшли далеко в небо, і їх вершини губилися в грозових хмарах. Але ось все раптово загуло, загуркотіло, заворушилося. З ущелини повільно виповзав жахливий дракон. Незліченними кільцями звивається між скель його товсте потворне тулуб, покрите чорною лускою. Навіть гори не витримували ваги його величезного тіла і зсувалися з місця. Під весь свій величезний зріст піднявся розлючений Пітон і відкрив жахливу пащу. Далеко навколо рознеслося його грізне гарчання. Він весь затремтів від злості і вже готовий був проковтнути Аполлона.


Але могутній Аполлон швидко натягнув свій срібний лук, і його не знають промаху стріли ... одна, друга, третя ... грізно блиснули в повітрі і посипалися на злісне чудовисько. Намертво звалився злісний дракон в своє лігво, щоб вже ніколи більше не встати. Зарив Аполлон його в землю і на цьому місці заснував в Дельфах святилище, де все стражденні могли чути волю його батька - великого Зевса.